Емігрант побачить світ?

Де краще жити? Правда, що в Західній Європі рай: всі, хто працюють, мешкають в пентхаузах, мають по 2 автомобілі та щороку відпочивають на Канарах? Правда, що в Західній Європі більшість громадян ледве зводять кінці з кінцями, рахуючи кожне євро і дні до наступної зарплати? Де ж та правда, що завжди посередині?

До написання цієї статті мене надихнули приблизно такі нескінченні запитання друзів.

Я є поки що незалежним автором і пропоную Вам свій суб'єктивний, проте обґрунтований погляд на проблему. Останніх років я живу «то тут, то там», тобто в середньому півроку в Україні, півроку за її межами.

Пропонована стаття не має за мету будь в чому Вас переконати. Не розповідатиму Вам казок про заморські краї та не закликатиму Вас залишатися вдома. Більше того, я не патріот і не космополіт. Зізнаюсь і каюсь.

Моя позиція ще не визначилась остаточно, оскільки, як кожен потенційний емігрант, переді мною постало запитання: «Від чого я, власне, тікаю?».

«Кожен емігрант від чогось тікає. Мене з дому вигнала війна. Хтось тікає від злиднів, репресій, стихійного лиха ітд. Але найстрашніше – коли тікаєш від самого себе, тому що від себе не втечеш. І байдуже, чи сидиш в «хрущовці» на Сирці чи тобі раптом з неба звалилась вілла на Беверлі-Хіллз і мільярд умовних одиниць на банківський рахунок. Це не вирішить твоїх проблем, бо гроші не здатні розв'язати внутрішніх конфліктів.» Це слова одного араба. В мене контраргументів немає. 

Якщо хтось Вам скаже, що для повного щастя йому бракує єдине грошей, це теж буде неправда. Справа не в грошах і не в їх кількості, а в здатності людини «домовитись із собою». Ідеальним прикладом є одна моя однокурсниця, що має досвід життя за кордоном. Зовсім небідна дівчинка. Та якось за філіжанкою кави вона зізналась: «Мені байдуже, де жити: в Україні чи за кордоном. Моє життя всюди однаково одноманітне.» Що заважає нам урізноманітнити своє життя? Це питання слід скерувати до психолога або зазирнути всередину самих себе. Значить, проблема точно не в матеріальних благах.

Шановний читач може мені заперечити, сказавши щось на зразок: «Там інше життя!». Ок. Давайте проведемо невеличкий експеримент. Уявіть, що ви емігрували. Заплющте очі, пережийте цю ситуацію. Ви в омріяній раїні. У вас є житло, робота, 2 автомобілі, у вас чудові друзі.І що? Ви автоматично стали щасливими? Ви реалізували себе, досягли гармонії з собою і навколишнім світом? Якщо так, мої вітання: ви втікаєте не від себе. Проте є тут одне «але»: по-справжньому уявити пропоновану картину може лише той, хто кілька років провів за кордоном. Як бачите, і тут не все так однозначно.

Пропоную розібратися з термінологією, аби інформація лягала на відповідний ідеологічний грунт.

1. «Інше життя». Яке воно? Краще? Чим саме? Комфортніше, безпечніше, таке, що відкриває перед вами усі двері і засипає манною з неба? Панове, ще років 5 тому я сама в це свято вірила. Аж доки не зняла рожевих окулярів. Я не закликаю Вас зараз будь-що знімати. Може комусь «сухо і комфортно» саме з таким рожевим аксесуаром. Так значно легше: сховатися за спину стереотипів (ідеальний спосіб зняти з себе моральну відповідальність), ніж нести ту ж таки відповідальність за власні вчинки чи навіть думки. А достатньо лише розплющити очі. Раджу зменшити оберти двигуна Ваших емоцій  і тверезим поглядом оцінити ситуацію.

Так ось: на «повноцінне життя» «там» можуть претендувати лише 2 категорії людей:

А – ті, хто там народився і виріс;

В – ті, хто добре заробляє («добре» за європейськими мірками. Майте на увазі, що ля нас 3000 євро – золоті гори, а там вистачить якраз, щоб якось так існувати.)

А так і ідеалі – якщо Ви А+В.

Якщо Ви уважно придивитесь, то зауважите неозброєним оком: вони там теж рахують кожне євро. І дуже виважено рахують.

По-друге, оцінка рівня життя залежить від того, з чим порівнювати. Безперечно, стандарти в ЄС значно вищі. Завжди приємно жити в цивілізованій країні. Але «приємно» і «комфортно» – не одне і те ж. Комфортно в цивілізованій країні лише у випадку, якщо вона Ваша. Ви знову можете заперечити, особливо якщо самі не провели кілька років за кордоном. Насправді не варто нехтувати поняттям морального комфорту, бо це буде рівним самообману. Аргументи на кшталт «Мені байдуже, ким там мене вважатимуть і що про мене думатимуть, мені на всіх начхати, аби жити було добре ітд» звучать  переконливо лише на Україні. Бути там «кимось» Вам захочеться дуже швидко, особливо коли стане «ребром» питання прийняття на роботу, успішного бізнесу, поваги колег і сусідів (це теж важливо)  чи навіть Вашої особистої безпеки.

2. «Свої» та «чужі». Без зайвих реверансів скажу, що «своїм» емігрант не буде ніколи, навіть якщо належить до категорії В, тобто добре стоїть на ногах. Як би банально це не звучало, але не все купується за гроші. Люди, рівні вам за статусом, все одно будуть дивитися на вас з задертим носом, бо не Ви там народилися, не ваші предки розбудовували цю країну, бо не Вам вчити їх жити. Аргументи, в принципі, залізні. Можна було б знайти кілька «контрвипадів», я довго намагалась, але в описаній ситуації жоден з них не буде ефективним. Правда завжди на боці «своїх».

Щодо останнього пропоную Вам переглянути мою статтю про «Заморських принців». Там Ви знайдете кілька порад, як не втрапити в халепу за кордоном.

3. «Там кращі умови».  Для того, «щоб діти виросли в нормальній країні». Панове, а ви ніколи не цікавились, скільки в ЄС коштує базова освіта? Там є 2 типи шкіл. Я називаю їх  «загальні» та «нормальні». На «нормальну» школу не кожна сім'я здатна заробити, адже вартість вимірюється подекуди тисячами євро на місяць. Так, університетська освіта здебільшого безкоштовна, проте шанси вступити до ВНЗ мають в основному випускники «нормальних» шкіл. Якщо Ви, читаючи ці рядки, згадали Вашу рідну безкоштовну і в принципі нормальну школу, і при цьому на Вашому обличчі з'явилась тепла усмішка, то ми з Вами порозумілися.

4. «Там більше шансів будувати власний бізнес». Не заперечую. Але успішний бізнес неможливий без надійних партнерів. Як свідчить практика, на пошук останніх знадобиться років десять. Не так одразу візьмуть і повірять «чужому».

А за великим рахунком, я мала намір міцніше аргументувати всі 4 пункти, навести якусь статистику. Намагалась, чесно. Не хотіла, щоб моя стаття нагадувала «вилив емоцій».

Але в даному випадку цифри справді ні про що не говорять, а статистика за певних обставин – непоганий засіб маніпуляції громадською думкою. Ми через це вже проходили.

Одного разу я запитала свого колегу-іранця: «На твою думку, де краще: в Європі чи в Ірані?». Відповідь була такою: «Все залежить від того, чого ти хочеш досягти.» Навряд чи хтось відповів би краще.

З повагою,

Natalia Żurawska