В чужий монастир
…зі своїм статутом не ходять. Не підпалюють автомобілі, не підривають вибухові пристрої, не вимагають познімати хрести в школах. Хвиля протестів емігрантів з головою накрила Західну Європу. Думали запросити дешеву робочу силу, а отримали неконтрольовану масу. Ця хвиля скоро може докотитись і до нас. Що ми тоді скажемо?
Навряд чи у нас дійде до знімання хрестів. Тут пам»ятники Леніну забрати не можуть, а знімання хрестів ми проходили років так 80 тому. У нас швидше зворотня тенденція спостерігається. Тепер релігія входить в моду і хрести активно чіпляють. Сьогодні їх відливають з золота і вішають на шиї колишні партійні керівники, що в СРСР розганяли людей під церквою. Цікаво спостерігати, як вони тепер б»ють в тих же церквах поклони і носять хрести, що єпископи могли б позаздрити їх оздобі та вартості. Куди там моєму скромному хрестику, який я ретельно ховаю під блузкою. Не тому, що соромлюся, а з таких міркувань: кого цікавить моє віросповідання, може поцікавитись у мене особисто. В певній ситуації це може бути зайвий привід для знайомства…
Повертаючись до теми: інші предмети теж навряд чи зніматимуть, бо не дуже є що, особливо після 1991 р.
Поки в Іспанії думають, чи знімати у школах хрести, у Франції забороняють покривати голову, а в Туреччині з цим ніяк не можуть визначитись, в Україні лунають тихі поголоси, що десь там група «скінхедів» напала на студентів з Далекого Сходу. Останній сплеск емоцій з цього приводу мав місце близько двох років тому, коли тілесних ушкоджень завдали іноземному викладачеві. Тоді про проблему нарешті заговорили відкрито. Принаймні визнали факт її існування. В світлі цих подій в КНУ імені Т. Шевченка відбувся семінар за участю правоохоронців. Іноземним студентам (здебільшого зі Сходу) пояснили, як поводитись на Україні, аби зберегти своє життя та здоров'я.
Мій іранський колега Омід не надто переймався з цього приводу. Майстер спорту з кунг-фу, він не боявся темних провулків. Та навіть Омід навряд чи впорався б зі зграєю озброєних неадекватних молодиків, яких у нас навряд чи поменшало.
Але тут постає ще одне питання: чи проблема лише в не толерантних українцях? Якщо замислитись, то немає диму без вогню. Нерідко поведінка іноземців є першопричиною багатьох інцидентів.
З цим питанням варто звернутися, наприклад, до студенток київських медичних ВНЗ.
В їх розумінні араби – це ті хлопці, що при першій-ліпшій нагоді хапають їх за сідниці. Зрозуміло, що на їх батьківщині пристойна дівчина не повинна вдягатись відверто. Я свідома цього факту і завжди заохочую моїх подруг, що вибираються на Близький Схід, поважати місцеві традиції навіть на курортах. Наполегливо раджу їм не дефілювати в шортах і не демонструвати декольте місцевій публіці. Але ми говоримо про Україну. І в своїй країні маємо право робити все, що не суперечить її чинному законодавству. Це стосується одягу в тому числі. Наші дівчата носять короткі спідниці і мають на це право. Розповідати нам, як належить одягатися, не належить до компетенції гостей. Мабуть, варто врахувати цей факт для їхнього ж блага.
Повага до місцевих традицій – запорука вашого комфорту за кордоном. Мене дивує той факт, що люди не розуміють цієї простої істини. На Близькому Сході закритий одяг вбереже вас від спеки (тобто сонячних опіків, запаморочень і втрати свідомості), недискретних поглядів, рукоприкладства, відвертого осуду та інших малоприємних моментів. Носити довгий одяг і хустку не так вже й страшно і складно. Мені навіть подобалось, чесно. По-перше, до всього можна звикнути. По-друге, в мусульманському одязі справді щось є. Але лише в мусульманських країнах, де він не викликає описаних вище емоцій.
Толерантність?
Не все з нею так погано в нашому суспільстві. Тепер ніхто навіть не оглядається на групу мусульманських дівчат в хустках, що як чемні студентки їдуть зранку на лекції. Вони не знімають хусток, бо їм забороняє релігія, їх внутрішнє переконання, що не дай Боже хтось скаже батькам…Які можуть бути до них претензії? Жодних. Вони нікого не зачіпають. Приїхали, вивчились і повернулись додому. Чи навіть лишились тут. Байдуже. Але я не раз замислювалась над таким: «Чи не було б комфортніше і безпечніше хоча б ззовні «асимілюватись» з місцевим населенням і якнайменше кидатись в очі? Чи краще зберігати свою індивідуальність і автентичність? Не знаю…тому що обидві думки правильні.
Мій знайомий араб, що живе в Києві вже понад 20 років, так прокоментував ситуацію: «Моя дочка не носить хустки. В ній вона привертала б до себе в 100 разів більше уваги, ніж без неї». Що тут ще скажеш? Залізний аргумент.
З повагою,
Natalia Żurawska